Живий Вогонь
Розпалювання священного вогню на полонинах.
За церковною традицією цього дня відзначають третє знайдення голови Івана Хрестителя (Предтечі). За нашим тлумаченням цей образ є мітологіічним персонажем, який уособлює сонячне божество, Різдво якого поставлене на літнє сонцестояння.
29 серпня церковний календар фіксує Усікновення голови Предтечі. За біблійним переказом, Соломія, дочка Іродіади, за її намовленням спонукала Ірода Антипу відрубати голову Іванові Хрестителю [1]. У світоглядному ключі ця подія може символізувати завершення літа й поступову втрату Сонцем своєї запліднюючої сили.
У Велесовій Книзі йдеться про вогняну голову, яку Птаха-Зоря Матир-Сва з Неба приносить людям, після чого її запалюють у своїх домівках, у печах – саме там її й слід шукати.
За легендами, голову Предтечі було поховано, і її тричі випадково знаходили. Перше і друге знайдення (Обретіння Голови) відзначають 24 лютого, а третє – 25 травня [див. 1].
Неважко помітити, що ці "знайдення" припадають за одним принципом ушанування сонячного божества. Логічно припустити, що перше знайдення мало б припадати на 24 листопада.
Можливо свято третього й останнього знаходження Голови Сонця знаменує перехід вогню з хати до літньої кухні, адже в теплу пору року вогонь в хаті більше не запалювали аж до кінця літа.
Нам не вдалося віднайти народної назви цього свята, тому пропонуємо умовну назву – "Живий Вогонь" оскільки вогонь розглядається як зародок Сонця і як сила, що дає людині життя, зігріваючи у холодну пору року.
Михайло Тиводар наводить такі свідчення ушанування Живого Вогню в Карпатах:
З обрядами вигону худоби на полонини пов'язана традиція добування вогню тертям чи викрешуванням "живої ватри". Його, як правило, добував "ватаг". З такого вогнища не дозволялося розпалювати вогонь на сусідніх стійбищах, топтати ногами, загрібати палками тощо. Щоб не хворіли пастухи, вони скакали через "живе" вогнище, а щоб захистити тварин од хвороб, їх проганяли через ватру.
"Живий" вогонь підтримували протягом усього полонинського сезону. При переході на іншу полонину його переносили. Викрадення чи згасання вогню вважалося великим нещастям для людей і худоби, бо, за народними уявленнями, "живий" вогонь розпалював Бог. Коли таке траплялося, то, у відповідності до вимог народних вірувань, у жертву вогню приносилась вівця. Її різали, варили і поїдали пастухи та присутні на стійбищі господарі. Після того як м'ясо жертовної вівці повністю з'їдали, "ватаг" починав добувати нову "живу ватру".
Повсюдно в Українських Карпатах відомо чимало таких обрядів і вірувань, які відрізняють "живу ватру" серед інших вогнів. Все це свідчить, що у місцевого населення збереглося чимало дійств з "живими" вогнями, які пов'язані з ранньослов'янським культом Сонця. [2, 39].
Література
1. Усікновення чесної голови св. Івана Христителя вшановують 11 вересня православні та греко-католики. - http://risu.org.ua/ua/index/all_news/culture/religious_holidays/31568.
2. Тиводар М.П. Весняні скотарські свята, обряди та вірування населення українських Карпат (друга половина ХІХ – середина 40-х років ХХ ст.) // НТЕ. – 1990. – № 5. С. 32-39.
Пашник С.Д. Руський Православний Календар. – Запоріжжя: Рідна Віра